“До цього дня я все ще не можу зрозуміти, як люди можуть зробити щось подібне з іншими людьми”

1 жовтня федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр нагородив митця Луїджі Тоскано (49 років , який народивсь в 1972 році в місті Майнц) орденом “ За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина” за його проект “Проти забуття” . Починаючи з 2014 року він сфотографував по всьому світу близько 400 людей, які пережили Голокост і виставив ці фотографії в багатьох місцях світу, включаючи Бабин Яр у Києві восени 2016 року. Це дійсно проста концепція, але вона потрапила в заголовки у всьому світі, зворушила мільйони людей та сприяла тому, щоб донести до їхньої свідомості усю трагедію та масштаб Голокосту. Виставки тривають і донині, у тому числі у багатьох школах. Зараз він сам є дуже затребуваним свідком подій та співрозмовником для інтерв’ю. Він сфотографував літніх людей та розпитав їх про їхні життєві історії, багато з них пережили Голокост та вони живуть посейдень (або жили) в Україні. Крім Бабиного Яру, українські міста такі як Дніпро, Львів та Переяслав також були виставковими майданчиками, незабаром – інші, зокрема Харків. В інтерв’ю із заступником голови Німецько-Українського форуму, берлінським журналістом Ґеральдом Прашлем, Луїджі Тоскано пояснює, що привернуло його, сина італійських гастарбайтерів у Німеччині, до цієї теми та чому його так сильно схвилював досвід в Україні, де він зустрів та сфотографував багато людей, які пережили Голокост.

Інтерв’ю відбулося 29 вересня 2021 року в Берліні.

У 2016 році виставка фотографій людей, які пережили Голокост, у меморіалі Бабин Яр привернула увагу преси по всьому світу. Як виникла ця виставка?

З одного боку, я хотів дізнатися, як я розвиваюся як митець, а з іншого, як це – рухатися у публічному просторі. При цьому я зрозумів, що щось відбувається. Перед цим проектом я демонстрував подібну виставку із шукачами притулку. Я зрозумів, що цим я можу провокувати та стимулювати думку.

Також за допомогою Акції Спокута Заради Миру ви сфотографували понад 400 людей, що пережили Голокост, багато з яких проживає Україні. Ви особисто зустрічалися з усіма і розмовляли з багатьма про їх долі. Що Ви там пережили?

Анжелі Беляк з київського відділу Акції Спокута Заради Миру вдалося за тиждень організувати 80 людей що пережили Голокост, яких мені дозволили сфотографувати. Одного разу стався кумедний випадок. Я завжди називав бабусь “Babotschka”. І вони завжди дивилися на мене так закохано. Я думав, Боже, вони такі люб’язні зі мною. У якийсь момент Анжела постукала мене по плечу та сказала, що “Babotschka” – так називають метеликів і що я повинен сказати бабушка, коли звертаюся до бабусі.

Я також побував у маленьких селах в Україні, де жертви, частіше за все , взагалі вперше розповідали про свою долю. Вони навіть ніколи не обговорювали це зі своїми дітьми чи онуками. Звісно, ​​за Сталіна, та і в пізніший радянський період це було не бажаним згадувати ті часи. І, можливо, багато хто не хотів обтяжувати цим своїх нащадків. Іноді я був першим, з ким вони відкрито про це спілкувалися. Одна з тих, хто вижив, на час нашого інтерв’ю запросила до себе всю свою родину, з якою вона ніколи раніше не обговорювала цю тему. Було багато сліз. Але я також зустрічав людей, для яких розповідати мені свою історію було досить важко. Вони дозволили себе сфотографувати, але в цілому вони мовчали. Саме тоді я зрозумів, що те, що я чув досі, було жахливим, але в цих випадках я відчував, що це може бути ще страшнішим. Я прийняв це, тому що головним пріоритетом було поважати людей.

Мене настільки вразили їхні історії, що в мене навіть виникли проблеми із сном, тоді я вирішив навіть пройти курс терапії. Таким чином я навчивсь жити далі, після всього почутого. Я, безумовно, дуже подорослішав завдяки цьому проекту.

Багато з тих, хто пережив Голокост в Україні живуть у великій бідності, наймолодшим серед них вже понад 80 років. Як вам цей факт?

Це жахливо. Більшість тих, хто пережив Голокост, є покинутими напризволяще та для них є недосяжними посттравматична терапія або психологічна підтримка. Все це ще і в поєднанні з економічними труднощами. Ми приносили людям трохи хліба, ковбаси та сиру, які ми просто тихо залишали в квартирі, опісля просто вказуючи очима на пакунок, що досить відрізняється від того, як це прийнято в їхній культурі під час приймання гостей – ми не вручали їх урочисто. Але, незважаючи на свою бідність, люди хотіли пригостити нас, хоча б чаєм або пропонували поїсти разом. Під час наших візитів ми зазвичай ніяковіли з цього приводу і часто намагались ввічливо відмовитись, переважно марно. Але одного разу коли я повернувся з такої зустрічі, то виявив у кишені бутерброд, який бабуся ,яка пережила Голокост ,таємно поклала мені. В інтерв’ю з людьми, що пережили Голокост, в інших країнах, наприклад у США, я, звичайно, також зустрічав тих, хто вижив – також зі Східної Європи – які жили в набагато кращих економічних умовах. Їх історії катувань були не менш жахливими, вони були такими самими. Але, звичайно, особливо гнітючим є той факт, що в Східній Європі, як і в Україні, людям, що пережили Голокост або колишнім примусовим працівникам, які сьогодні дуже старі, доводиться жити не тільки зі страшними спогадами, але й часто у великій бідності, незважаючи на всі схеми компенсацій для жертв.

Ви народились в Німеччині, в сім’ї італійських гастарбайтерів. Що Вас вразило у Голокості?

Я досі маю італійське громадянство і, будучи підлітком, мав проблеми з владою щодо моєї посвідки на проживання. До мене завжди ставились як до іноземця, хоча я народився в Німеччині та ототожнюю себе з цією країною та її історією. Я розмовляю і думаю німецькою. Моя італійська мова, до речі, не дуже в гарному стані. Коли ми вивчали тему Голокосту в школі, я, з одного боку, був вражений, але, з іншого боку, також був дуже наляканий тим, як це могло статися. А оскільки в школі не було місця для відповідей на мої запитання, я у віці 18 років поїхав до концтабору Аушвіц в надії, що там хтось буде і дасть мені відповіді. Але там нікого не було. Я пройшов виставкою і майже дві години стояв, неначе паралізований, перед горою дитячого взуття. До цього дня я не можу зрозуміти, як люди можуть зробити щось подібне з іншими людьми.

Мільйони людей побачили їх фотографії. Як ви думаєте, чого досяг ваш мистецький проект “ Проти забуття ” ?

Кожен проект на тему Голокосту – це ходіння по лезу ножа, метою якого є не допустити зловживання Голокостом. На мою думку, мова йде про те, щоб на перше місце ставився зміст, а не особа чи мистецький проект. Це зробило мене відомим, але я не зовсім готовий осмислити все це. Я думаю, що це чудово, що так багато шкіл зацікавлені цим проектом. На багатьох шкільних виставках ми розмовляємо з учнями, і вони потім починають самі досліджувати цю тему та цікавитись нею. Існує статистика, яка говорить, що понад 50 відсотків сучасної молоді не мають жодного уявлення про Голокост, тому це важливо говорити про Голокост. Також ми є зараз не тільки в німецьких школах – Європа велика, є багато роботи.

Інформація про проект «Проти забуття» на www.luigi-toscano.com